Людмила Иванова

Творческая работа «Ветер в произведениях Т.Г.Шевченко»

Материал опубликован 28 December 2016 в группе

Дополнительные материалы к уроку

1420

16953

ТВОРЧЕСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ-ЭССЕ УЧЕНИЦЫ 11 КЛАССА ОБ ОБРАЗЕ ВЕТРА У Т.Г.ШЕВЧЕНКО

ПРО ВІТЕР У ТВОРАХ Т.Г.ШЕВЧЕНКА...

есей

Виконавець: Жевлакова Маргарита Сергіївна, учениця 11 класу

Творчий наставник: Іванова Людмила Ігорівна, учитель-методист

Чи не правда, без вітру ми не уявляємо собі наш земний світ?

...Вечір. Вітер грубо шарпає хвилі, моторошним здається гуркотання темного моря. Дерева гнуться додолу, втрачаючи гілки та листя. Хижо завиваючи, вітер остервеніло крутить і зі скаженою силою жбурляє дрібні предмети: так грається. Він страшний і прекрасний у своїй нестримності, всевладний і всемогутній. З кожним його новим подихом жах пробирає до кісток і дихати стає складніше. А душа, немов заворожена, поєднується з ним у шаленому танці, примушуючи серце рватися кудись із грудей… Вітер – це символ абсолютної сили, свободи, стрімкого руху й особливої краси.

…Ранок. Тихе шелестіння молодого колосся на пшеничному полі порушує сонну тишу. Вітер шепоче з молодим хлібом, перебирає його. Зараз він не буйний, ніжно та лагідно торкається зерняток, горнеться до землі. Пізніше величний вітер піде до людей, буде ходити невидимим перехожим і слухати розмови, ледь чутним леготом реагуючи на почуте. Адже хто, як не він, дух століття, знає правду про все на землі…

Багато митців зображували цю загадкову й принадну для ока художника повітряну субстанцію, що носиться над землею вовік віків.

Але найбільше мене захоплює вітер, що гуляє по просторах поетичного світу Тараса Григоровича Шевченка. Кобзар любить подих вітру в своїх поезіях та в картинах. І найчастіше наділяє створений образ вітру міццю та силою. Але буває й не так: лагідний легкий вітерець ніжно пестить героїв. А іншим разом – над високими могилами в полі – він є втіленням історичної пам’яті. А то – просто друг степовий...

Я часом думаю, що сам Шевченко, хоч і був тихою скромною людиною, носив у своїй душі стихію вітру, яка здіймала в його єстві шторми та бурі й наділяла могутньою енергетикою його вірші.

Спробуймо підставити обличчя поривам вітру на просторах художнього світу конкретних творів Шевченка. Прослідкуймо за тим, який він, для чого тут дме? (Тексти візьмемо з книжки: „Шевченко Т. Кобзар. – Київ: Рад.шк., 1987. – 608 с.”)

„ПРИЧИННА” (с.5-10)

Реве та стогне Дніпр широкий, Неначе човен в синім морі,

Сердитий вітер завива, То виринав, то потопав.

Додолу верби гне високі, Ще треті півні не співали,

Горами хвилю підійма. Ніхто нігде не гомонів,

І блідний місяць на ту пору Сичі в гаю перекликались,

Із хмари де-де виглядав, Та ясен раз у раз скрипів.

Картиною страшенної бурі на Дніпрі починається балада «Причинна». Рев вітру народжує в читача в душі тривогу, напруження, передчуття того, що станеться щось непоправне. Далі стає зрозумілим, що цей сердитий вітер супроводжує бідну дівчину, яка втрачає розум від розлуки та очікування коханого. Страждає дуже бідолашна: „Сумує, воркує, білим світом нудить, літає, шукає...” Дівчину зачарувала ворожка, тому вона ходить опівночі у напівсні й виглядає свого козака.

Цікаво спостерігати в тексті рух вітру. Справа в тому, що вітер тут не просто природне явище, не просто „пейзажне тло”, а окремий персонаж, який має своє „надзавдання”, свій малюнок поведінки, свою внутрішню логіку. Прослідкуємо, як „поводиться” вітер відносно стану дівчини. З самого початку балади вітер гне дерева, підіймає хвилі, тобто „поведінка” його дуже агресивна. Якраз у цей час головна героїня балади, зачарована, тиняється понад Дніпром (не вважаючи на лиху годину) та шукає свого коханого. „Вона все ходить, з уст ні пари”. Уже й вітер стомився, „ліг біля моря одпочить”, а дівчина ще чекає на свого милого. Далі, після того, як русалоньки залоскотали дівчину, вже над ранок, вітер знову стрепенувся – це помітно зі стану дерев: вони зашелестіли листячком, зашепотіли густі лози.

Мені здається, що вітер на початку балади намагався ревом пробудити дівчину, шарпав верби й Дніпро, спонукаючи і їх допомогти дівчині отямитися. Потім відступився. А коли вже сталася біда, сумно поніс звістку по діброві. Після смерті дівчини вітер більше не піднімався: ні коли козак приїхав - і з горя загинув, ні коли дівчата йшли в поле жати й знайшли мертвих закоханих, ні коли ховали померлих.

Виходить, що вітер був пов’язаний саме з дівчиною, він немов показував її внутрішній стан. Можна навіть змоделювати таку картину: енергія горя й відчаю вирвалася з душі божевільної дівчини – й спричинила бурю на Дніпрі; потім, приспана чарами, вона завмерла (не заспокоїлась, а саме застигла внутрішньо) – буря вщухла; потім дівчина померла, слабка остання енергія її душі жалібно вихлюпнулась – і побіг вітерець шелестом по діброві. З цієї моделі витікає висновок, що вітер в баладі – це енергетична субстанція самої героїні.

„ДУМКА”(„Вітре буйний, вітре буйний!”) ( с.11-12)

Вітре буйний, вітре буйний!

Ти з морем говориш,—

Збуди його, заграй ти з ним,

Спитай синє море…

У цьому творі ми можемо побачити, що лірична героїня ставиться до вітру, як до вірного друга або брата. Вона може довірити йому все, що на душі. Дівчина страждає від розлуки з коханим хлопцем і благає вітер допомогти їй знайти його, стати їй дороговказом. Героїня в розпачі й ладна піти на дно моря, вмерти, якщо вмер милий, аби бути з ним разом.

Вітер тут всемогутній, всевладний, здатний зробити все неможливе. Він – природна стихія, для якої нема меж і нема у світі секретів („Буйнесенький, знаєш, Де він ходить, що він робить, Ти з ним розмовляєш”). І водночас для дівчини вітер - вірний друг і помічник.

„ТОПОЛЯ” (с.43-48)

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

У цій баладі вітер згадується лише двічі: на самому початку і в кінці, тобто картина з вітром, що „гне тополю до самого долу” створює рамку для всієї історії. А історія з героїнею дещо нагадує щойно розглянуту в „Причинні”: дівчина кохала козака, той пішов у похід, довго не повертався, дівчина змучилася, пішла до ворожки, яка начарувала їй так, що вона перекинулася на тополю край дороги. Зловісна історія... Але вітер тут не бере участі в розвитку подій. Він необхідний як виразна деталь пейзажу, яка підсилює драматичність твору, створює напруження, підкреслює трагізм самотньої та беззахисної тополі. Тут він виступає в ролі безжальної могутньої стихії.

„МАР’ЯНА-ЧЕРНИЦЯ” (С. 117-127)

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає

У цьому творі вітер згадується лише один раз: у вступному слові автора, роздумі-медитації про долю-талан. Вітер у перших же рядках бушує, показує свою силу. Але тут він – це образ долі. Адже вона й справді - як вітер: гне, лама, котить… Але вже не рослини, а живих людей. Не впоратися з нею, як і з невтримними повітряними масами...

Розглянуті твори наводять на думку, що для Шевченка вітер – це могутня й „неминуча” стихія. Вона непереборна, непереможна, для неї відсутні кордони, і немає в світі нічого сильнішого за неї. У більшості віршів вітер - якщо він присутній - завжди сильний.

Але ось що я помітила: в деяких творах, якщо вітер не з’являється на самому початку в якості нестримної стихії, то виникає більш тихим та мирним, немовби заспокоюючим. Звісно, кожного разу у творі обов’язково стається щось грандіозне, якийсь нетривіальний розвиток події, найчастіше драматичний, для якого здається природною роль „сердитого вітру”. Та однак вітер виконує й ролі спокійні, без надсадного виття, без демонстрації сліпого могуття. (Але все одно, при появі вітру зразу ж з’являється думка, що він „неминучий”, що він скрізь, де тільки можна його уявити).

Розгляньмо ще приклади.

„НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ” (с.14-16)

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину,

На калині одиноке

Гніздечко гойдає.

Ми бачимо, що вітер знов гне щось додолу, знов щось гойдає… Та чи є негативною ця енергія вітру? А може, він не просто так гойдає гніздечко? Можливо, він заколисує малих діточок соловейка, поки того немає?..

І ще одну роль у цьому вірші виконує вітер:

Повіє вітер по долині –

Пішла дібровою руна,

Руна гуляє, Божа мова.

Це роль посланця Божого, що розносить по землі „Божу мову”:

„ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ...” (С.117)

Вітер з гаєм розмовляє,

Шепче з осокою,

Пливе човен по Дунаю

Один за водою.

У цьому вірші вітер немовби супроводжує човен протягом всього його шляху. І мені здається, що він з осокою шепче про ту сирітську долю, яка схожа з долею човна. Тут він незримий друг.

„УТОПЛЕНА” (с.127-132)

Вітер в гаї не гуляє —

Вночі спочиває;

Прокинеться — тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Хто се, хто се?» — тихесенько

Спитає-повіє

Та й задріма, поки неба

Край зачервоніє.»

У цій баладі вітер поводиться якось по-особливому. Варто помітити, що вночі вітер тихий: „Вітер в гаї не гуляє —Вночі спочиває”. Правда, він все ж нечутно контролює ситуацію: „Хто се...чеше косу...рве на собі коси?”

Під час сварки матері з дочкою вітер підіймається (але ми цього не бачимо, це відбувається «за кадром»), а під час смерті – взагалі буря (інакше б не піднялися великі хвилі). І яку ж роль виконує вітер? Може, це сама доля у образі вітру? А може, Ангел-охоронець?

„ПЕРЕБЕНДЯ” (с.41-43)

Вітер віє-повіває,

По полю гуляє.

На могилі кобзар сидить

Та на кобзі грає.

Кругом його степ, як море

Широке, синіє:

За могилою могила,

А там — тілько мріє.

Сивий ус, стару чуприну

Вітер розвіває;

То приляже та послуха,

Як кобзар співає…

Ось тут вітер виступає вірним другом кобзаря. Більше того, я б сказала: братом. Але він має у цьому вірші ще одне (більше!) значення: він носій історичної пам'яті. Вітер - свідок минулого, а значить, з ним поєднався дух предків, які слухали кобзаря.

„ГАМАЛІЯ” (с.160-164)

Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі

Із нашої України!

Чи там раду радять, як на турка стати,

Не чуємо на чужині.

Ой повій, повій, вітре, через море

Та з Великого Лугу,

Суши наші сльози, заглуши кайдани,

Розвій нашу тугу.

І тут вітер постає братом. Подивіться, козаки довіряють йому, звертаються, як до рідного. Знову ж таки, вітер тут - дух вічності, дух пам’яті, дух минулого.

„ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА” (с.48-51)

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім.

На тім степу скрізь могили

Стоять та сумують;

Питаються у буйного:

«Де наші панують?

Де панують, бенкетують?

У цьому вірші вітер також є вірним другом козаків. Вони до нього звертаються за підтримкою, адже знають, що він неодмінно допоможе. Бо він, вітер – велична стихія – їхній брат і товариш, що буде завжди поруч.

Що цікаво, у деяких творах слово «вітер» нібито не вжито, а вітер є. Але тепер його іменують «буйний», «буйнесенький».

Хочу помітити, що вся міць і сила вітру в творах Тараса Григоровича Шевченка не обов’язково виражається за допомогою прямої згадки про вітер. Ми в деяких рядках не бачимо його, а вгадуємо, відчуваємо (з пейзажу стає зрозуміло), що вітер присутній. Ось, наприклад, не раз у різних віршах (скажімо, у поемі „Гамалія”) йдеться про бурхливі води Дніпра чи моря, про великі хмари й хвилі, але відсутній опис самого вітру… Та чи можливе все це без вітру? Звісно ж, ні. Мені здається, що таким чином автор примушує нас відчути міць стихії ще сильніше, ніж коли про вітер сказано прямим текстом.

У картинах Шевченка також присутній вітер. (Тепер будемо спиратися на книжку „Національний музей Тараса Шевченка: [Альбом]/Упоряд.: Т.Андрющенко, С.Гальченко. – К.: Мистецтво, 2002. – 224ст.: іл..”)

Варто подивитися на його відому „Тополю” (с.039). Одинока тополя, десь, мабуть, у полі, окутана легесеньким вітерцем, що ніжно перебирає кожен її листочок. Бачите, тут також присутній вітер, але не грубий, а лагідний; вони з тополею немов спілкуються, обіймаючись. Тепер давайте розглянемо картину під назвою „Джангисагач” (с.089). Знову ж таки поодиноке дерево на пустирі біля якоїсь ріки, земля під деревом поросла травою. Вітер і тут не гне дерево, а лише лагідно щось йому шепоче. І його тихий легіт, здається, розлитий по всій картині. А ось „Дерева Мангишлаку. 1851-1852.” (с.114). Тарас Григорович зобразив міць дерев та вітру лише за допомогою туші та білила так, як не зміг би зобразити за допомогою фарб ці ж дерева хтось інший. На цій картині вітер знов, як могутня стихія, гне дерева донизу. Вражає величністю зображеного „Дуб. 1860” (с.181). На ній розкинулося розкішне величезне дерево. Уся картина наповнена потужною енергетикою, якоюсь романтичною силою, дубовий гай немов приховує якісь таємниці, але вітер тут не агресивний. Він грає гілками дубу, перебирає листя й бавиться з травою. На картині Шевченка „У Києві.1844.” (с.060) вітер не грається. Він спокійний і тихий, він ледь торкається поверхні води в річці, від чого та морщиться, і нібито спілкується з народом, що проводить теплий день на березі Дніпра. „Видубицький монастир” (с.061). З першого погляду здається, що вітер на картині відсутній. Однак, те, що листя та гілки дерев не ворушаться, – ще не знак того, що вітру немає. Ви гляньте на небо, його густо затягнуло великими хмарами. А це значить, що все на короткий час завмерло в очікуванні справжньої бурі з дощем і ураганом (вітер на картині причаївся між дерев).

Отже, вітер у творах Тараса Григоровича Шевченка гуляє не просто так. Ми бачили, як ця стихія опікується головними героями творів, як стежить за їх діями й настроями, як стає їм другом, як будить їхню пам’ять про минуле, як навіть бере участь у розвитку подій… У мене склалася думка, що цей вітер і є сам автор, його екзистенційна сутність! В образі вітру він намагається бути поряд зі своїми героями, допомагати їм пережити все те, що випало на їх долю.

Виходить, що можна сказати, що прихована (екзистенційна) сутність Тараса Шевченка:

-як вітер, бурхлива,

- як вітер, стихійна й невтримна,

- як вітер, ніжна, лагідна й пестлива...

І, що цікаво, вона проявляється в художньому тексті, як інтуїтивний сплеск…

Оце, мабуть, і є один із секретів великої сили, що її випромінюють твори безсмертного Кобзаря!...

І ще: виходить-таки, що без вітру не може обійтися ні світ земний, ні художній!..

Додаток

Т.Г. Шевченко «Тополя»

Т.Г. Шевченко «Джангисагач»

Т.Г. Шевченко «Дерева Мангишлаку»

Т.Г. Шевченко «Дуб»